Re: Не ищите врагов они сами найдутся КТО ищет?

	От	Есаул
	К	All
	Дата	16.07.2000 10:56:15
	Рубрики	Прочее;

>>Значение РУХа на Украине раздуто прессой. Так же как и значение пресловутой УНА-УНСО. На Украине у Вас врагов нет и не будет никогда.

Не поддавайтесь на провокации прозападной прессы.

Касательно «поиска врагов». Статья с сайта «Братья славяне»

http://www.geocities.com/ltfnew/home-r.html

Предательство — их ремесло: вместо рецензии

Сегодня, когда нас усиленно потчуют байками о некоем национальном примирении и согласии, когда вместо реальных фактов нам подсовывают наспех сочиненные мифы, когда героев изображают обманутыми жертвами, а предателей и отщепенцев – героями, нам особенно нужна правда о нашей истории. Вся правда.

Чтобы понять, чего нам от наших противников стоит ждать, нелишне поближе познакомиться с их идейными предшественниками. Благо, они оставили немало документальных свидетельств о себе и своей деятельности.

Книга, о которой ниже пойдет речь, написана человеком, некогда весьма известном в кругах украинской интеллигенции. Аркадий Любченко (1899-1945) – украинский писатель, близкий друг и соратник Миколы Хвылевого. Любченко, по его собственным словам, встретил “с восторгом” нападение Германии на Советский Союз. Отказавшись от эвакуации, предпочел остаться на оккупированной территории, активно сотрудничал с немцами. Умер в Германии незадолго до конца войны.

“Щоденник” Любченко, изданный во Львове в 1999 году при содействии диаспоры, охватывает период с ноября 1941 по февраль 1945. Уже в предисловии (автор которого, кстати, – гражданин США) в глаза бросается следующий пассаж: “Вважаю, що можна простити йому (Любченко.– А.К.) всі його слабкості (егоїзм, фашизм, антисемітизм, гостру сатиру на галичан, тощо), бо все написане ним дуже талановито, спостережливо і читабельно… У “Щоденнику” він висповідався перед усіма нами. За це йому честь і слава”. (Все цитаты приводятся на языке оригинала, с сохранением авторской орфографии). …Ничего не скажешь, убедительные аргументы в защиту предателя. Ну что ж, перелистаем страницы “читабельного” дневника.

“Харків, 2/ХI-41р. (Немцы только-только заняли город, – А.К.). “Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попілу виникає, як фенікс... Скільки пережито за останній місяць! А скільки ще попереду — і голод, і холод, і злидні, і кров... Але мій нарід, пройшовши це страшне горнило, зазнає нового кращого життя... Геть від Москви! – чи чуєш, Миколо? Коли б ти був зараз, коли б ти був з нами!”

“3/ХI-41р. Сьогодні вдень пішов у місто. На будинкові Міської управи – великий шовковий жовто-блакитний прапор. Я так схвилювався, горло мені стиснуло так, що поспішив далі од людей, збочив у провулок повз “Березіль” і пройшов по Лимарській повз оперу. Трохи заспокоївся, хоч очі мимоволі були мокрі”.

Десятого ноября – снова радость: “В управі, в загальній залі адміністр. відділу добре намальовані плакати: “Слава великому німецькому народові” (і свастика), далі – великий золотий тризуб і з другого боку знову такого ж розміру плакат писаний староукраїнським письмом і жовто- блакитним коліром: “Слава вільній Україні!” А навпроти –на всю стіну транспарант: “Велика слава і дяка німецькому фюрерові Адольфу Гітлерові, що визволив український нарід від жидівсько-московського гніту”. Поступово бодай зовні Україна українізується”.

Вскоре, однако, выяснилось, что “нарід” отнюдь не питает теплых чувств к “визволителям”. Да и с какой стати? Сам же Любченко признает: “4/ХII-41р. “В Харкові дедалі частійші випадки спухнення від голоду... Харків без світла, без води, без торгівлі, без хліба. Харків напружений, мовчазний, страшний. На базарі шклянка висівок – 10 крб. Копають мерзлі буряки (кормові) під містом і їдять. Великі ласощі – конина, хоч її дуже важко добувати”.

А дальше в дневнике появляется сердитая запись: “ Але партизани й різні інші більшовицькі агенти роботи не припиняють. Населення не викриває їх, боїться, жде. Раз так – хай само населення гине з голоду, з холоду, чорт з ним! Таких громадян і “компатріотів” нам, звичайно, не треба. Зберегти б тільки українців, свідомих і корисних, швидше б їх згуртувати, витягнути на свій ясний, хоч і небезпечний світ. А вся ота наволоч – пропадай пропадом, мать твою в’йоб!”.

Итак, с “несвідомими” украинцами все ясно – это “наволоч”, чем скорее она перемрет, тем лучше. “Свідомим” же соотечественникам пан Любченко адресует следующее наставление: “Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, большевиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо ми, українці, вже досить скомпромітувавши себе на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку…”.

И вообще украинцам надо учиться у немцев: “10/VII-42р. ...Дивуюсь на талановиту поміркованість, всебічне охоплення комбінованими ударами такого колосального фронту, – це можуть тільки німці. Вчитись, вчитись у них, хоч багато хто з моїх земляків, млявих і зарозумілих, не хоче цього збагнути”.

Любченко – горячий поклонник “нового порядка” во всех сферах жизни, не исключая и культуру. С большим энтузиазмом, например, он воспринял задуманную немцами “реформу” украинского языка: “28/1-43р. … З Берліну одержано термінове розпорядження подати проект латинізованої укр. абетки. Вчора відбулось засідання правописної комісії під голов. Завітневича. Я теж брав участь. Виробили абетку, взявши за. приклад чеську… Може, нарешті справді розірвемо цю московську пуповину та й формально так приєднаємося до Європи. Через цю одну кирилицю (й болгарщину) скільки лиха зазнав мій нарід!”

Само собой, Любченко ненавидит Россию и русских. Вот лишь некоторые, наиболее типичные высказывания в их адрес: “російска гадюка”, “набридлий москаль”, “звичайнісінька великоруська тупо-хамовата свиня” и т. д.

Возмущают пана письменника и киевляне. Запись от 28 июля 1942 года: “Йду вулицями – майже виключно російська мова. Майже виключно – метиси, покурчі, перевертні, малороси, безнадійні міщухи, тупі консерватори... Київ розкладений і продувжує гнити”. Й дальше – пронзительный вопль: “Ах, як же ненавиджу я їх, оцих змосковщених виродків. Ненавиджу Москву!”

Запись от 6 февраля 1943 года: “Настрій в Києві дедалі напруженіший. Всі ждуть бомбування й евакуації. Большевицьке запілля працює інтенсивно. Ростуть русотяпські симпатії, особливо серед молоді. Якогось протиставлення укр. течії зовсім нема”.

После разгрома под Сталинградом немцы терпят одно поражение за другим. В войне наступает коренной перелом в пользу Советского Союза. Любченко в растерянности: “16/II-43р. …Становище дуже непевне. І все ж таки в моїй свідомості не міститься: чому це совєти раптом стали такими потужними й непереможними, а німці, визнані всім світом вояки, такими ніби-то безсилими, бездарними, здібними лише до безоглядної втечі? Ні, тут криється щось таємниче, щось хитре”.

Многое не умещалось в сознании предателя: любовь советских людей к своей Родине, готовность пойти за нее на смерть, и конечно же, дружба народов СССР.

Запись от 15 мая 1944 года: “...Був у Биківцях, селі за Сяном, де одразу ж за мостом – великий табір полонених большевиків, а вище над табором – кладовище цих же полонених. Над могилами подекуди збереглись написи прізвищ і визначень нац. приналежности. В кожній могилі по 5-8 чоловіка – українці, москалі, грузини, азербайджанці тощо вкупі. “Інтернаціонал” того світу. От і довоювались хлопці – за що? Українці, абхазці, татари, таджики, грузини – за що? За Расєю. Лежать ось, гниють... Але за що, за що загинули? За Сталіна? За Москву “родімую”? От, чорт! Яке ідіотство!.. Яке неімовірне ідіотство!”

Чем ближе разгром гитлеровской Германии, тем сильнее паном Аркадием овладевает отчаяние. По ночам его терзают кошмары – снится, будто он попал в плен к ненавистным большевикам. Но и днем ему нет покоя.

“24/1-45р. ...Наступ советський. Гураганний наступ! Віддано Варшаву, Лодзь, Ченстохову, Краків. І це за яких пять днів! Вже віддано й Оппель під Бреслау. Якщо далі так котитимуться німці, то за тиждень-два у самому Берліні може статися паніка. І взагалі все може справді катастрофічно скінчитися. Хоч я не вірю. Десь на своїй уже землі мусять німці цю навалу ще затримати”.

Запись от 30 января 1945. “…Зі східнього фронту доходять найприкріші вісті. Колосальну здобич матеріальну мають большевики, бо німці майже нічого не встигли вивезти. В Радомі, кажуть, то й самі німці, весь адміністративно-господарський апарат з усім добром потрапили до ворожих рук. Та не тільки в Радомі… Жах! Не розумію, чому це все могло статися? Де ж розвідка? Де ж німецька хвальна передбачливість (самі ж трубили про сподіваний наступ зі сходу) і педантична організованість? Сталін кінчає так, як Гітлер починав. От діялектика! Чи це виключна нездарність нім. командування на цьому фронті? Чи, може, чергова зрада? Так щось виглядає. Припустити інше – це припустити справді надзвичайну могутність, непереможність большевицької сили. Тоді – кінець”.

Ценное признание. Конечно, сама жизнь заставила прийти ярого врага Советской власти к столь “неутешительному” выводу. И об этом нужно помнить всем – и наследникам Любченко, и нам с вами. Не надо иллюзий: сегодня, как и тогда, никакая “злагода” между нами невозможна. Вопрос стоит только так: кто кого? Ответ на него давать нам.

А.Крутов, «Рабочий класс».